«Оленівка:спогади і біль»

Інформаційна локація

   Сьогодні, 28 липня 2026 року, відзначають  - День вшанування пам'яті Захисників і Захисниць України, учасників добровольчих формувань та цивільних осіб ,які були страчені, закатовані або загинули в полоні.

    Дату встановлено Верховною Радою на згадку про четверті роковини страшного теракту в Оленівці ( в ніч із 28 на 29 липня 2022), де росіяни цинічно підірвали барак із полоненими оборонцями "Азовсталі".

   “Під час вибуху, який пролунав на території колишньої виправної колонії у смт Оленівка на тимчасово окупованій території Донецької області, була знищена будівля, де утримували українських військовополонених. За непідтвердженими даними, загинуло понад 53 українських Захисників. За даними Офісу генпрокурора України, поранень зазнали 130 людей. Серед утримуваних були, зокрема, захисники “Азовсталі”, – йдеться в пояснювальній записці.

      Цей день — про невимовний біль, про зламані життя, але водночас про незламність духу тих, хто пройшов крізь пекло російського полону і тортур, та тих, хто звідти вже не повернувся.

Схиляємо голови перед світлою пам’яттю кожного воїна, кожного добровольця та кожного цивільного, чиє життя підступно та жорстоко відібрав ворог.

Пам’ятаємо ціну нашої свободи.

Пам’ятаємо кожного й кожну.

Вічна шана і світла пам’ять полеглим.

Молимося за тих, хто досі перебуває в полоні, та чекаємо їх дома.

Пам’ятаємо. Молимося. Не пробачимо.

 

                       Нові книги-

                                нові знайомства-

                                                    нові друзі.

   Що може бути краще, ніж запах свіжодрукованих сторінок та передчуття нової захопливої історії?

   Бібліотечний фонд Ставківської  бібліотеки-філії  за кошти виділені з місцевого бюджету поповнився на 21 примірник якісною, сучасною та актуальною літературою українською мовою.

    Нові надходження від провідних авторів: Ярини Вовк,Ольги Селіти, Дари Корній, Ніни Фіалко , Світлани Талан, Надії Гуменюк та ін..

    Актуальна  українська проза та поезія, найкращі зразки сучасної дитячої літератури та підліткові бестселери, книги патріотичного спрямування .

   Тож запрошую всіх поціновувачів книги завітати  до бібліотеки і ознайомитися з новими цікавими надходженнями.

«Моя єдина Україна»

(до дня Української Державності )

15 липня в Україні відзначають День Української Державності.

    Це свято є нагадуванням про історію державотворення нашої країни, від Русі до наших днів. Воно є важливим для визнання історичної спадщини та культурної ідентичності України. Воно відзначається разом з Днем хрещення Київської Русі-України князем Володимиром, що стало важливим етапом у формуванні української державності та культури, її цивілізаційним вибором.

    Втіленням державності є воля до самовизначення, історичний досвід народу та його менталітет. Знання історії нашого державотворення на всіх надскладних його етапах  є переконливим запобіжником проти маніпуляцій  історичними фактами в умовах нинішньої війни з рф. Ворог активно використовує не тільки зброю, а й всілякі ісинуації про єдиний народ і Україну, яка є штучною державою.  Мужність і звитяга всіх, хто сьогодні боронить Україну -   запорука того, що ця війна не тільки за наше майбутнє, а й за наше правдиве минуле та  ідентичність. 

   Сьогодні, коли Україна знову боронить свою незалежність, особливо важливо пам'ятати про історичну тяглість. Знання минулого допомагає нам краще зрозуміти сучасність, усвідомити цінність свободи й незалежності та відчути відповідальність за майбутнє країни.

   До дня Української Державності у Ставківській бібліотеці-філії для користувачів підготовлена виставка-дослідження "Моя єдина Україна", вона розкриває події, які лягли в історію створення та встановлення української державності та висвітлює діяльність її видатних творців.

 «Олег Сенцов – символ незламності»

(50 років з дня народження Олега Сенцова-кінорежисер,сценарист,письменник,громадський активіст,військовослужбовець ЗСУ, провів 5 років у російській в'язниці)

   Майбутній кінорежисер Олег Геннадійович Сенцов народився 13 липня 1976-го року в Сімферополі, у сім’ї, де цінували прості,але міцні цінності. Його дитинство минуло в атмосфері кримського тепла, де море та сонце формували його мрійливу натуру.

   Про батьків Олега відомо небагато, але він сам згадував, що родина була його опорою в юності. Хлопець ріс допитливим, із любов’ю до комп’ютерних ігор і літератури, що згодом вплинуло на його творчість. У 1990-х він навчався в Київському національному економічному університеті, але економіка не захопила його серце так, як мистецтво та кіно. Уже тоді Олег відчував, що його покликання – розповідати історії, які змінюють світогляд.

     Перш ніж стати відомим режисером, Олег Сенцов прославився в іншій сфері – кіберспорті. У Сімферополі він заснував комп’ютерний клуб, де збирав молодь для турнірів із популярних ігор. Цей досвід навчив його працювати в команді та мислити нестандартно. У 2008 році він заснував кінокомпанію «Край Кінема» і почав працювати над своїм першим повнометражним фільмом.

   У 2011 році світ побачив його дебютну стрічку «Геймер», яка розповідає про юного кіберспортсмена з провінції. Фільм, знятий із мінімальним бюджетом, отримав визнання на міжнародних фестивалях, зокрема в Роттердамі, і став проривом для Сенцова як режисера.

   Десять років він існує не лише в людському вимірі, а й у світі символів. Сенцов – колишній бранець кремля, засуджений на 20 років. П'ять із них він провів у російських в'язницях. А ще витримав 145 діб голодування, перш ніж у вересні 2019-го повернувся в Україну після обміну.

  П'ять років з моменту виходу з російської колонії суворого режиму Олег намагається зламати інерцію бренду "Сенцов", дивідендів від використання якого йому вистачило би до кінця життя.

  Найменше він хоче бути символом. Будь-чого. Незламності. Опору. Усього хорошого проти усього поганого.

    Найменше він хоче відповідати чиїмсь очікуванням.

   Його наступні проєкти, такі як «Номери» (2019) і «Носоріг» (2021), показали його талант розкривати складні людські історії через призму соціальних і політичних реалій. «Носоріг», кримінальна драма про 1990-ті, отримав нагороди на міжнародних кінофестивалях, а Сенцов довів, що може створювати потужне кіно навіть у найскладніших умовах.

   Паралельно Олег розвивався як письменник. Його книги, зокрема «Хроніка одного голодування» та «Маркетер», написані в ув’язненні, стали літературними подіями. Вони розкривають його внутрішній світ, боротьбу та думки про свободу.

У 2016 році Сенцов отримав Національну премію України імені Тараса Шевченка за свою творчість, а в 2018 році – премію Сахарова за свободу думки від Європарламенту, що підкреслило його вплив як митця та активіста.

Олег Сенцов – це більше, ніж режисер чи письменник. Він – символ незламності, який своїм життям довів, що мистецтво та боротьба можуть іти пліч-о-пліч. Від кримських комп’ютерних клубів до голлівудських фестивальних зал, від російських тюрем до фронтових окопів – його історія надихає мільйони.

Сенцов продовжує творити й захищати Україну, залишаючись вірним своїм принципам і рідній землі. Його голос, чи то через кіно, книги, чи автомат, звучить як гімн свободі.

 

 

«Україна-країна Героїв»

(23 травня-День Героїв в Україні)

Травневий день над Україною встає.

Ми згадуємо тих, хто за свободу бився.

Герой - це той, хто серце віддає,

Щоб рідний край у мирі відродився.

Сьогодні, у День Героїв, ми схиляємо голови перед пам'яттю тих, хто століттями виборював нашу незалежність, і тих, хто став щитом для нас сьогодні.

Вони віддали найдорожче - своє життя, аби ми могли жити, працювати й ростити дітей на рідній землі.

Плаче свічка, плаче небо, плачуть люди,

І від болю рветься серце на шматки.

Серед нас, живих, не буде їх, не буде...

Вічна пам'ять вам, Герої - земляки!

До Дня Героїв в Україні Ставківська бібліотека спільно з СК та жителями села поклали квіти та хвилиною мовчання вшанували пам’ять Героїв-земляків.

«У вишиванках ,як у піснях – душа народу»

(до дня вишиванки)

літературний етномікс

Розквітла вишиванка кольорами,

Орнаментами душу зігріва.

У цій сорочці все – і погляд мами,

І батькові наставницькі слова,

І пісня українська колискова,

Й світанки фантастичні на полях…

Я вишиванку одягаю знову,

І серце в грудях – наче вільний птах!

Вікторія Чорній

  21 травня українці одягають не просто красивий одяг — ми одягаємо свою історію, пам’ять і душу. 

   У цей день святкуємо День вишиванки — свято, яке об’єднує серця українців у всьому світі.

Вишиванка — це більше, ніж сорочка.

У кожному орнаменті — молитва матері.

У кожній нитці — сила роду.

У кожному хрестику — любов до України.

   Колись наші бабусі вишивали сорочки як оберіг від усього злого, вкладали в них тепло рук, добрі думки та надію на щасливу долю. І сьогодні вишиванка залишається символом нашої єдності, незламності та віри.

Одягаючи вишиванку, ми ніби торкаємося своїх коренів.

Згадуємо рідний дім, мамині руки, співану колискову, запах літа в селі та силу українського духу, яку неможливо зламати.

МАЛОВІДОМІ ФАКТИ про вишиванку,які справді дивують:

1. Вишиванки “читали”, як паспорт

Колись по сорочці можна було зрозуміти:

з якого регіону людина;

заміжня вона чи ні;

її достаток;

іноді навіть ремесло родини.

Орнаменти були своєрідним кодом, який “зчитували” свої.

2. Найбільше вишивали не там, де видно

У традиційних сорочках особливо густо вишивали комір, манжети й пазуху — місця, які вважалися “входами” для злого впливу. Тобто вишивка спершу була захистом, а вже потім красою.

3. Чорна вишиванка не означала жалобу

Сьогодні чорний часто сприймають як “сумний” колір. Але в багатьох регіонах України чорний символізував родючу землю, силу й зрілість. Особливо це характерно для Поділля та частини Буковина.

4. Деякі орнаменти забороняли вишивати дітям

Існували символи, які вважали “дорослими” — пов’язаними зі шлюбом, плодючістю чи жіночою силою. Дитячі сорочки робили значно простішими.

5. Чоловіки теж вишивали

Хоч традиційно вишивка більше асоціюється з жінками, у деяких регіонах чоловіки також володіли техніками вишивки — особливо майстри, які створювали святковий або церковний одяг.

6. Візерунки могли бути “родинними”

У деяких сім’ях орнаменти передавалися поколіннями. Це були не просто красиві елементи, а щось на кшталт родинної пам’яті.

7. Найдорожчими були не червоні нитки

Дуже цінували сині барвники. Раніше отримати стійкий синій колір було складно й дорого, тому синя вишивка часто свідчила про достаток родини.

8. У старих сорочках майже немає випадкової симетрії

Сучасна машинна вишивка часто ідеально рівна. А в давніх сорочках можна помітити легку асиметрію — і саме це сьогодні вважають ознакою ручної роботи й живої традиції.

9. Вишиванки іноді ховали від чужих очей

Особливо цінні сорочки зберігали в скринях загорнутими у полотно, щоб “не винести щастя з дому” і не зурочити.

10. У радянський час вишиванка стала формою тихого спротиву

У певні періоди українська символіка сприймалася владою підозріло. Але люди все одно вдягали вишиванки на свята, весілля й родинні події — як спосіб зберегти свою ідентичність.

11. Деякі старовинні сорочки важили кілька кілограмів

Особливо на Буковина: через щільну вишивку, бісер і металеві елементи святковий одяг був дуже важким.

12. Біла вишивка по білому — одна з найскладніших технік

Такі сорочки виглядають дуже стримано, але потребують неймовірної точності. Особливо відомі ними майстрині Полтавщина.

13. Орнаменти часто створювали без схем

Багато жінок вишивали “з пам’яті” — тримаючи узори в голові. Складні композиції передавалися усно й через практику, а не через готові малюнки.

14. Вишиванка пережила моду, імперії й заборони

І, можливо, саме тому сьогодні вона так відгукується людям — не як “етно-тренд”, а як щось дуже живе і рідне.

  Нехай вишиванка завжди буде символом миру, добра і любові до рідної землі. Бережімо свої традиції, бо саме в них живе наша душа. 

«Василь Стефаник:сила справжнього таланту»

(до 155 років із дня народження В.Стефаника  українського письменника)

Сьогодні минає 155 років від дня народження Василя Семеновича Стефаника (1871–1936) — видатного українського письменника, якого називають «селянським Бетховеном» та майстром психологічної новели. Він став засновником експресіонізму в українській літературі, пишучи «коротко, сильно і страшно» про трагізм народного життя.

Народився письменник 14 травня 1871р. в селі Русів (Покуття) у сім’ї заможного селянина. Стосунки з батьком були складними через його суворість.

1883–1892- навчання в гімназіях Коломиї та Дрогобича. За участь у молодіжних організаціях був виключений з Коломийської гімназії.

У Дрогобичі затоваришував з Іваном Франком.

Далі (1892–1900) - навчання на медичному факультеті Краківського університету. Замість медицини захопився літературою та мистецьким життям Кракова (польський модернізм).

1897–1901роки - період найактивнішої творчості. Виходять збірки «Синя книжечка», «Камінний хрест», «Дорога», які приносять йому славу майстра психологічної новели.

1908–1919 рр.- політична кар’єра. Стефаник був обраний депутатом (послом) Австрійського парламенту, де захищав права українських селян. Брав участь у підготовці Акта Злуки УНР та ЗУНР у Києві. У 1920-ті, після тривалої паузи знову почав писати (збірка «Земля»).

Помер у 1936 році від пневмонії, похований у рідному селі Русів.

Ось кілька ключових граней його постаті, які розкривають його як митця та людину:

​Король новели та експресіонізму

●​Стефаник не просто описував побут селян, він вихоплював граничні моменти людського буття: відчай, смерть, вимушену еміграцію.

● Його стиль — це мінімалізм: коротке, рубане речення, що б’є прямо в ціль. Він писав покутською говіркою, що додавало його творам неймовірної автентичності та емоційної напруги.

 «Камінний хрест» — пам’ятник еміграції

Його найвідоміший твір став символом трагедії українців, які на межі XIX–XX століть залишали рідну землю в пошуках кращої долі за океаном.

● Прототипом головного героя Івана Дідуха був реальний односелець Стефаника, який перед від’їздом до Канади дійсно поставив на своєму полі камінний хрест. Це метафора живої людини, яка заживо ховає себе, розлучаючись із корінням.

​ Трагедія письменника:

●«Більше не можу». ​Стефаник писав кров’ю серця. Кожен твір давався йому настільки важко емоційно, що після першого яскравого періоду творчості він замовк на довгих 15 років. Він казав: «Я писав тому, що мені було дуже страшно жити, а коли написав — ставало легше».

​ Громадська позиція

​Він був не лише літератором, а й активним політиком — депутатом австрійського парламенту. Стефаник завжди захищав інтереси селян, бо знав їхні біди зсередини.

Спадщина Стефаника налічує близько 65 новел.

Його твори — це щира правда про життя українського народу, сповнена глибоких емоцій, болю, любові до рідної землі та людини. Кожне слово письменника проникає в душу, змушує замислитися та відчути силу українського духу.

Творча спадщина Василя Стефаника і сьогодні залишається актуальною, надихає читачів та нагадує про важливість збереження нашої культури, історії й національної пам’яті.

Всі бажаючі можуть поринути у світ української класики та перечитати безсмертні твори великого майстра слова у нашій бібліотеці.