Коротке життя довжиною у вічність

(літературний подіум)

21 липня  115-років  з дня народження талановитої української поетеси і патріотки Олени Теліги, чия зірка погасла на кривавому небі війни усього в тридцять чотири роки. Свій останній притулок вона знайшла в Бабиному Яру, залишивши по собі декілька збірок поезій і великий слід в українській історії

 Олена Теліга народилася в Підмосков’ї в інтелігентній, напівбілоруській-напівукраїнській родині. У спогадах згадувалося, що народилася вона в Ільїнському, але метрика була втрачена, тому в якому саме населеному пункті з такою назвою це сталося досі не з’ясовано.

Мати Олени була дочкою православного священика, батько Іван Опанасович Шовгенів — відомий інженер-гідротехнік.

Коли дівчинці було п’ять років, родина переїхала до Петербурга, тож до 12 років майбутня поетка виростала практично в російськомовному середовищі.

У 1918 році родина Шовгеневих повернулась до Києва. Олена навчається в Жіночій гімназії Дучинської, де поряд з російською, німецькою та французькою починає вчити українську мову.

Зі згортанням приватної освіти після приходу більшовиків Олена потрапляє до звичайної трудової школи. Але навчання довелося перервати – в липні 1922 року Олені з мамою вдається виїхати з України і оселитися в Подєбрадах у Чехословаччині, де на той час її батько вже був ректором Української господарської академії.

Саме в Чехії Олена спочатку отримує «матуру» — атестат, а потім закінчує історико-філологічне відділення Українського педінституту в Празі. Тут вона з особливим запалом продовжує вивчати українську мову, беручи уроки в бандуриста з Кубані Михайла Теліги. Який потім стане її чоловіком і разом з нею піде на розстріл.

Саме в Чехії відбувається її становлення як поетки, публіциста-літературознавця. І – як українки.

Восени 1929 року Олена з Михайлом переїжджають до Варшави. Родина бідує: Олена пише вірші й публіцистику, доводилося працювати і з музичними номерами у нiчних кабаре та манекенницею. Пізніше вдалося влаштуватися вчителькою початкових класiв.

У грудні 1939 року у Кракові вона знайомиться з археологом і поетом Ольжичем, сином Олександра Олеся, і вступає в Організацію українських націоналістів, працює в культурній референтурі, готує тексти листівок і відозв, які відправляли в Україну.

Коли Друга світова добралася і до Києва, Олена Теліга разом із Уласом Самчуком вирушає до України.

У жовтні 1941 року Олена Теліга опиняється в Києві, де вже розгорнув роботу Олег Ольжич. Він намагався налагодити діяльність мельниківської Української національної ради. Олена Теліга ж гуртувала навколо себе літераторів, які перебували в місті. Вона очолила Спілку українських письменників, очолила редколегію літературного додатку під назвою «Літаври» до газети «Українське слово», яка з Житомира переїхала до Києва.

Утім, такий стан речей не влаштовував німецьку окупаційну адміністрацію. 12 грудня німці арештували редакцію «Українського слова», а «Літаври» заборонили. Світ побачили лише 4 номери літературного додатку.

Олена Теліга ще залишалася на свободі, хоча було зрозуміло, що наступна хвиля арештів не за горами.

На умовляння друзів виїхати з Києва Теліга відповіла, що вона більше не залишить місто. Її попереджали про можливий арешт у Спілці письменників. Але 9 лютого 1942 року вона пішла на Трьохсвятительську, бо на неї чекали там люди і вона відповідала за них. Разом з нею пішов і Михайло Теліга. Під час арешту він назвався письменником, щоб бути разом з нею.

У київському ґестапо Олена Теліга перебувала у камері № 34. Тоді ж відбулася її зустріч із сестрою Лесі Українки, з якою вона обмовилася кількома фразами. На сірому ґестапівському мурі залишила вона свій останній автограф: угорі намальовано тризуб і напис — «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга».

21 лютого 1942 року українську письменницю-патріотку разом з чоловіком німці розстріляли в Бабиному Яру. Разом з ними загинули головний редактор «Українського слова» Іван Рогач та поет Іван Ірлявський.

Цікаво, що за життя Олена Теліга так і не спромоглася видати власну збірку. Рукописи віршів поетки німці знищили після її смерті. Збереглися лише деякі копії, які учасники підпілля переслали на еміграцію. Там у 1946 році побачила світ перша поетична збірка Олени Теліги «Душа на сторожі».