Ірина Вільде - волелюбна і нескорена, "дика" письменниця України

115 років від дня народження Ірини Вільде (Дарини Дмитрівни Полотнюк) (1907-1982), української письменниці

   

5 травня 1907 року народилася Ірина Вільде. Письменниця з трагічною долею, хоча на перший погляд її життя видається тихим і щасливим. Вона отримала літературну премію імені Тараса Шевченка, Дитинство Дарини Макогон (справжнє ім’я) минало на Буковині. Там вона народилася і виросла.

Батько дівчини, Дмитро Макогон, письменник і народний учитель, першим познайомив доньку зі світом літератури.

Восени 1918 року Буковина потрапила під окупацію Румунії. Щоб урятуватися від переслідувань, сім’я виїхала у 1923 році до Станіслава (нині Івано-Франківськ). Дарина здобувала освіту у гімназії Українського педагогічного товариства. У цей період дівчина відкриває в собі талант до писання. Дослідниця її творчості Марія Вальо стверджує, що перше оповідання Дарини під назвою “Марічка” побачило світ на сторінках тижневика “Український голос” у Перемишлі 1926 року.

Далі навчання продовжилося у Львівському університеті. Була активісткою студентських гуртків україністів, на яких обговорювали теми літератури і мови, а також презентували власні твори.

У 1930 році під час пацифікації (репресій з боку поляків проти українського цивільного населення Східної Галичини, які супроводжувалась масовими арештами, побиттям та вбивствами людей, а також закриттям і руйнуванням українських установ в Галичині) Дарину не допустили до сесії. Через те вона вимушено кинула університет і повернулася до Станіслава. Влаштувалася вчителькою у місцеву школу, періодично дописувала до часописів. Того ж року було надруковано її перше оповідання “Поема життя”.

У 1932-му переїхала до Коломиї і влаштувалася до редакції журналу “Жіноча доля”. Тут вона пропрацювала шість років. За цей період із-під її пера вийшло багато художніх творів. Влаштувала і особисте життя, вийшовши заміж. Її обранцем став Євген Полотнюк. Із ним дівчина познайомилася ще під час навчання у гімназії, тоді й заручилися. Та через матеріальну скруту ті заручини тривали довгих шість років.

1935-го року Дарина взяла собі псевдонім Ірина Вільде, що в перекладі з німецької означає “дика”. Наступні її публікації виходили саме під цим ім’ям. На шпальтах часопису “Нова хата” з’явилася повість “Метелики на шпиньках”. У ній авторка описала період свого навчання у гімназії.

Через рік письменниця отримала премію Товариства письменників і журналістів імені Івана Франка у Львові. І хоча її конкурентками були Катя Гриневичева і Наталена Королева, саме Вільде, ще мало тоді відома, отримала нагороду. На цьому наполіг відомий критик літератури Михайло Рудницький, який назвав талант Ірини європейським. Ця премія викликала шквал обурення з боку патріотів. Бо ж письменниця не написала жодного слова щодо захисту національних ідей. Хмизу в огонь підкинув і лист, у якому Ірина подякувала за премію, а колегам порадила глянути на світ крізь рюмсання, яке і так усім набридло. І що людям потрібно додавати смаку до життя і боротися за нього. Це призвело до нової критики. Були й такі, хто захищав той-таки європейський стиль. Але ніхто не наважився звинуватити письменницю у відсутності таланту.

1936 рік був тріумфальним – друком вийшла збірка оповідань “Химерне серце” і розпочалась робота над створенням роману “Сестри Річинські”.

Через кілька років вийшов цикл “Повнолітні діти”, до нього увійшли вже відомі “Метелики на шпиньках” та їхнє продовження “Б’є восьма”. У той час письменниці все вдається: вона пише, публікується, сімейне життя, як тиха і надійна гавань дає відпочинок і наснагу до творчості, підростає син Ярема.

1939 року лихо постукало у двері. Польська влада запідозрила її чоловіка Євгена у приналежності до ОУН і відправила до концтабору Береза Картузька. Із початком війни він виходить на свободу. Але у 1943-му після доносу місцевих поляків у гестапо, Полотнюку висунули обвинувачення у підпільній співпраці з Організацією українських націоналістів і знову заарештували – цього разу нацисти. Щоб і самій не потрапити в руки гестапівців, Ірина разом із новонародженим сином Максимом, схопивши лише рукописи, друкарську машинку і трохи дитячих речей, втекла. І поки не дістала підробного документу на дівоче прізвище, переховувалася у людей. Лише згодом змогла виїхати до Ходорова. Там були її батьки і старший син Ярема.

Чоловіка розстріляли у Ворохті. Ірина до кінця своїх днів так і не взнала, де Євгена поховали. З тих пір мине 50 років, і син Ярема віднайде могилу батька, але на той час матері в живих уже не буде.

У 1944-му Ірина із синами перебралися до Львова. Через пару літ Михайло Рудницький посприяв, щоб вони отримали житло. В повоєнні роки Вільде працювала спецкором у газеті “Правда України”. У 1947-му була обрана депутаткою до Верховної Ради Української РСР. Але не забувала Ірина і про своє творче покликання, і видала до друку збірку оповідань “Зелена брама”.

Та знову життя піднесло свої “сюрпризи”. Вільде і Рудницького звинуватили у націоналізмі та влаштували обструкцію у Спілці письменників. З іншого боку, Ірина влаштувала своє особисте життя, вийшовши вдруге заміж. Цього разу в її серце увійшов Іван Дроб’язко. Він працював інженером Львівського ремонтного заводу і був полковником КДБ. Подрузі писала:

Ширилися чутки, що кадебіста спеціально підіслали до Ірини. Але шлюб вони взяли і навіть вінчалися у церкві.

Прожили разом десять років. Подружнє життя закінчилося банальною драмою. Ірина застала чоловіка в обіймах іншої жінки у своїй же спальні. Далі класика жанру – сварка, биття посуду, троща меблів, сльози і прокльони. Більше він на очі не траплявся.

                                   

                       

Але життя продовжується. Ірина зосередилася на роботі, за роман “Сестри Річинські” отримала Шевченківську премію. Але тій нагороді передувала кропітка праця над адаптацією твору під радянські часи. Київські цензори потрапили в скрутне становище. Художні якості твору вражали, але пропонувати читачеві такий “ідеологічно неправильний” твір – було мало що не диверсією. Письменницю примусили переробити роман. Спотворений і перекручений текст нарешті задовольнив вимоги замовників. За її твором поставили виставу, і письменниця приходила на кожен її показ. І ще писала, писала і творила.

Сини виросли. Молодший, Максим, ще з дитинства захоплювався хімією. Мати навіть дозволила йому влаштувати лабораторію. Хлопець займався дослідами. А мешканці дому, які жили поверхами вище, вдихали хімічні пари і боялися злетіти у повітря від тих експериментів. Закінчивши університет одружився, у нього народилася донька. Але під час одного із обшуків у нього знайшли зброю. За це дали тюремний строк. Мати не витримала такого удару.

Психічне здоров’я стало погіршуватися і розвинувся розсіяний склероз. Ходила по вулицях із розкуйовдженим волоссям, не одягнена, панчохи волочилися по землі. Чужі люди жаліли хвору жінку і приводили додому.

30 жовтня 1982-го серце Ірини Вільде зупинилося. ЇЇ поховали на Личаківському цвинтарі.

Її твори перекладені різними мовами світу: німецькою, угорською, чеською, польською, російською, румунською та іншими.

5 т