"Михайло Стельмах - український письменник фольклорист"

до 110 років від дня народження М. П. Стельмаха (1912-1983) , українського письменника

   Михайло Панасович Стельмах народився 24 травня 1912 року в селі Дяківцях Літинського повіту на Вінничині в бідняцькій сім'ї. Його дитинство минало в рідному селі серед казкової природи Прибужжя. Тут відкрилася майбутньому письменникові поетична краса природи, таємниця людського життя, тут він почав жадібно вбирати премудрості шкільних наук.

  Батько письменника мріяв, щоб він став інженером. Коли відчув свій смертний день, покликав до себе сина і сказав: " В тебе виходить із письмом. То я тебе прошу, більше пиши про любов - вона потрібна людям". "Ніщо так не підносить людину, не надихає на добро, як любов. Власне, все гарне на світі починалося з любові, а кінчалося, коли любов вмирала"- говорив М. Стельмах. "Моя тема в літературі - любов до людини". Він вважав, що треба знати свою історію і берегти її. Без неї "ми ніщо, безбатченки". Він завжди дивився в очі співрозмовнику, бо вважав їх "сонцем душі". Умів так повести розмову, що навіть у тих, хто бачив Михайла Панасовича вперше, було враження, ніби вони добрі знайомі.

 Бідняцький син у 1933 році, скінчивши Вінницький педагогічний інститут, тривалий час учителює в селах Поділля та Полісся, збирає зразки народної творчості, пісень. Прилучається до багатющих скарбів своєї землі.

   Під час репресій 1937-1938 рр. Михайло Стельмах своїх у біді не залишав.  Для 14 дітей, розкуркулених і засланих до Сибіру, рідного села Дяківців, облаштував щось на зразок школи-інтернату, для чого найняв хату, жінку, щоб доглядала за дітьми. Привозив малим їжу та одяг.

У літературу М. Стельмах ввійшов як поет. Перші поезії він надрукував у 1936 році. У 1940 р. побачила світ перша його книга, збірка поезій "Добрий ранок". Видрукована з батьківського благословення М.Т. Рильського, книга М. Стельмаха засвідчила, що в літературу прийшов справжній поет-лірик, талановитий автор, безмежно закоханий у рідне слово.

  В 1940 р. М. Стельмаха прийнято в члени Спілки письменників.  

Другу світову війну молодий поет зустрів як рядовий гармаш. Зброєю і пером боровся він із нацистськими нападниками, виступав у фронтових газетах з поезіями, нарисами, публіцистичними статтями. Вже не ліриком, а гнівним бійцем виступає М. Стельмах у своїх подальших збірках, датованих 1942 р.,  - "За ясні зорі" та "Провесінь", що були обагрені полум'ям битв і походів, стверджували віру в перемогу.

Фронтова поезія М. Стельмаха сповнена глибокої ненависті до ворогів, ніжної синівської любові до рідного народу, до України, що стогнала в ярмі нацистської окупації. Стельмах проникливо, талановито передав свій тогочасний стан і становище Батьківщини  у вірші "Життя моє! Тремтять шляхи розбиті..."

Поезії часів війни були кроком уперед на шляху до поетичної майстерності. Проте з особливою повнотою розкрився талант М. Стельмаха у повоєнних збірках "Шляхи світання", "Жито сили набирається" та в підсумкових книжках "Поезії", "Мак цвіте". Вони проникнуті оптимізмом, народними мотивами, пронизані веселковими барвами. В них панує любов до рідної землі й праці на рідній ниві, до простих людей.

   Поет висловлює в них свої мрії й думки, глибоке почуття громадського обов'язку і відповідальності за власну творчість. 

  На запрошення Максима Рильського з 1945 по 1953 рр. Михайло Панасович працював в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії в Києві. Відтоді почалася і тривала все життя основна його робота - творення його великих проз: "Велика рідня", "Кров людська - не водиця", "Хліб та сіль","Чотири броди" та багато інших відомих прозових творів, що принесли письменнику широке визнання.

 

                 

Останній роман "Чотири броди" справедливо вважають творчим заповітом видатного письменника. Він довго і складно йшов до читача. Це пояснюється тим, що в романі були порушені заборонені в Україні у глухі брежневські часи   теми - голод 1932-1933 рр., сталінські репресії, свавілля партійних керівників, атмосфера недовіри та доносів, що панували в ті роки.

Помер Михайло Стельмах 27 вересня 1983 року і похований на Байковому кладовищі у місті Києві. 

Твори Михайла Стельмаха перекладені на 35 мов, видані в Англії й Угорщині, Чехословаччині й Чілі, Югославії й Гватемалі, Німеччині й Японії... Творчість Михайла Панасовича близька всім людям, як може бути близькою правда життя. 

Оцінюючи творчість М. Стельмаха, німецький критик Карл Рунге доходить висновку, що він належить до тієї плеяди письменників, "твори яких демонструють багатство і велич української літератури".

Плідна і невтомна праця Михайла Панасовича на ниві української літератури - це результат постійного й живого зв'язку письменника з рідним народом.

 "Що ми знаємо про Європу"

(До дня створення Європейського Союзу)

     9 травня в Європейському Союзі та інших країнах на відзначення миру та єдності на континенті святкується День Європі. День Європи, разом з єдиною валютою (євро), прапором і гімном є символом ЕС з 1985 року.

  У 1985 році, на саміті Європейської ради в Мілані, 9 травня затверджене, серед інших офіційних символів ЄС, як День Європи, увічнивши день проголошення Декларації Шумана, який вважається днем народження Європейського Союзу: «Мир у світі неможливо забезпечити без будівничих зусиль, сумірних рівню небезпеки, яка перед ним постає.  Організована і життєздатна Європа може зробити фундаментальний внесок в цивілізацію, забезпечивши мирні відносини між країнами…»

   У подальші роки, зокрема після укладання Маастрихтського договору, 9 травня стало активно відзначатися як День Європи громадськістю держав-членів ЄС

   День Європи для українців - це особливий день, адже нашу країну та ЄС єднають спільні цінності, історія та культура,  демократія і свобода. Відзначення Дня Європи - це важливий крок у зміцненні   самоідентифікації України як європейської держави, причетної до традицій і цінностей Европи.

   Познайомитись ближче з Європою, її країнами та народами, дізнатись, як Україна крокує в Європу можна з книг та періодики у бібліотеці на книжковій виставці – експозиції:  “День Європи – свято миру і єдності”.

Ірина Вільде - волелюбна і нескорена, "дика" письменниця України

115 років від дня народження Ірини Вільде (Дарини Дмитрівни Полотнюк) (1907-1982), української письменниці

   

5 травня 1907 року народилася Ірина Вільде. Письменниця з трагічною долею, хоча на перший погляд її життя видається тихим і щасливим. Вона отримала літературну премію імені Тараса Шевченка, Дитинство Дарини Макогон (справжнє ім’я) минало на Буковині. Там вона народилася і виросла.

Батько дівчини, Дмитро Макогон, письменник і народний учитель, першим познайомив доньку зі світом літератури.

Восени 1918 року Буковина потрапила під окупацію Румунії. Щоб урятуватися від переслідувань, сім’я виїхала у 1923 році до Станіслава (нині Івано-Франківськ). Дарина здобувала освіту у гімназії Українського педагогічного товариства. У цей період дівчина відкриває в собі талант до писання. Дослідниця її творчості Марія Вальо стверджує, що перше оповідання Дарини під назвою “Марічка” побачило світ на сторінках тижневика “Український голос” у Перемишлі 1926 року.

Далі навчання продовжилося у Львівському університеті. Була активісткою студентських гуртків україністів, на яких обговорювали теми літератури і мови, а також презентували власні твори.

У 1930 році під час пацифікації (репресій з боку поляків проти українського цивільного населення Східної Галичини, які супроводжувалась масовими арештами, побиттям та вбивствами людей, а також закриттям і руйнуванням українських установ в Галичині) Дарину не допустили до сесії. Через те вона вимушено кинула університет і повернулася до Станіслава. Влаштувалася вчителькою у місцеву школу, періодично дописувала до часописів. Того ж року було надруковано її перше оповідання “Поема життя”.

У 1932-му переїхала до Коломиї і влаштувалася до редакції журналу “Жіноча доля”. Тут вона пропрацювала шість років. За цей період із-під її пера вийшло багато художніх творів. Влаштувала і особисте життя, вийшовши заміж. Її обранцем став Євген Полотнюк. Із ним дівчина познайомилася ще під час навчання у гімназії, тоді й заручилися. Та через матеріальну скруту ті заручини тривали довгих шість років.

1935-го року Дарина взяла собі псевдонім Ірина Вільде, що в перекладі з німецької означає “дика”. Наступні її публікації виходили саме під цим ім’ям. На шпальтах часопису “Нова хата” з’явилася повість “Метелики на шпиньках”. У ній авторка описала період свого навчання у гімназії.

Через рік письменниця отримала премію Товариства письменників і журналістів імені Івана Франка у Львові. І хоча її конкурентками були Катя Гриневичева і Наталена Королева, саме Вільде, ще мало тоді відома, отримала нагороду. На цьому наполіг відомий критик літератури Михайло Рудницький, який назвав талант Ірини європейським. Ця премія викликала шквал обурення з боку патріотів. Бо ж письменниця не написала жодного слова щодо захисту національних ідей. Хмизу в огонь підкинув і лист, у якому Ірина подякувала за премію, а колегам порадила глянути на світ крізь рюмсання, яке і так усім набридло. І що людям потрібно додавати смаку до життя і боротися за нього. Це призвело до нової критики. Були й такі, хто захищав той-таки європейський стиль. Але ніхто не наважився звинуватити письменницю у відсутності таланту.

1936 рік був тріумфальним – друком вийшла збірка оповідань “Химерне серце” і розпочалась робота над створенням роману “Сестри Річинські”.

Через кілька років вийшов цикл “Повнолітні діти”, до нього увійшли вже відомі “Метелики на шпиньках” та їхнє продовження “Б’є восьма”. У той час письменниці все вдається: вона пише, публікується, сімейне життя, як тиха і надійна гавань дає відпочинок і наснагу до творчості, підростає син Ярема.

1939 року лихо постукало у двері. Польська влада запідозрила її чоловіка Євгена у приналежності до ОУН і відправила до концтабору Береза Картузька. Із початком війни він виходить на свободу. Але у 1943-му після доносу місцевих поляків у гестапо, Полотнюку висунули обвинувачення у підпільній співпраці з Організацією українських націоналістів і знову заарештували – цього разу нацисти. Щоб і самій не потрапити в руки гестапівців, Ірина разом із новонародженим сином Максимом, схопивши лише рукописи, друкарську машинку і трохи дитячих речей, втекла. І поки не дістала підробного документу на дівоче прізвище, переховувалася у людей. Лише згодом змогла виїхати до Ходорова. Там були її батьки і старший син Ярема.

Чоловіка розстріляли у Ворохті. Ірина до кінця своїх днів так і не взнала, де Євгена поховали. З тих пір мине 50 років, і син Ярема віднайде могилу батька, але на той час матері в живих уже не буде.

У 1944-му Ірина із синами перебралися до Львова. Через пару літ Михайло Рудницький посприяв, щоб вони отримали житло. В повоєнні роки Вільде працювала спецкором у газеті “Правда України”. У 1947-му була обрана депутаткою до Верховної Ради Української РСР. Але не забувала Ірина і про своє творче покликання, і видала до друку збірку оповідань “Зелена брама”.

Та знову життя піднесло свої “сюрпризи”. Вільде і Рудницького звинуватили у націоналізмі та влаштували обструкцію у Спілці письменників. З іншого боку, Ірина влаштувала своє особисте життя, вийшовши вдруге заміж. Цього разу в її серце увійшов Іван Дроб’язко. Він працював інженером Львівського ремонтного заводу і був полковником КДБ. Подрузі писала:

Ширилися чутки, що кадебіста спеціально підіслали до Ірини. Але шлюб вони взяли і навіть вінчалися у церкві.

Прожили разом десять років. Подружнє життя закінчилося банальною драмою. Ірина застала чоловіка в обіймах іншої жінки у своїй же спальні. Далі класика жанру – сварка, биття посуду, троща меблів, сльози і прокльони. Більше він на очі не траплявся.

                                   

                       

Але життя продовжується. Ірина зосередилася на роботі, за роман “Сестри Річинські” отримала Шевченківську премію. Але тій нагороді передувала кропітка праця над адаптацією твору під радянські часи. Київські цензори потрапили в скрутне становище. Художні якості твору вражали, але пропонувати читачеві такий “ідеологічно неправильний” твір – було мало що не диверсією. Письменницю примусили переробити роман. Спотворений і перекручений текст нарешті задовольнив вимоги замовників. За її твором поставили виставу, і письменниця приходила на кожен її показ. І ще писала, писала і творила.

Сини виросли. Молодший, Максим, ще з дитинства захоплювався хімією. Мати навіть дозволила йому влаштувати лабораторію. Хлопець займався дослідами. А мешканці дому, які жили поверхами вище, вдихали хімічні пари і боялися злетіти у повітря від тих експериментів. Закінчивши університет одружився, у нього народилася донька. Але під час одного із обшуків у нього знайшли зброю. За це дали тюремний строк. Мати не витримала такого удару.

Психічне здоров’я стало погіршуватися і розвинувся розсіяний склероз. Ходила по вулицях із розкуйовдженим волоссям, не одягнена, панчохи волочилися по землі. Чужі люди жаліли хвору жінку і приводили додому.

30 жовтня 1982-го серце Ірини Вільде зупинилося. ЇЇ поховали на Личаківському цвинтарі.

Її твори перекладені різними мовами світу: німецькою, угорською, чеською, польською, російською, румунською та іншими.

5 т